Календарно-тематичний план лекцій для студентів 4 курсу 7 семестру
|
|
Скачать 0.53 Mb.
|
|
Кафедра ортопедичної стоматології Зав. кафедрою, професор В.А. Кльомін Лекції по ортопедичній стоматології для студентів 4 курсу в осінньому семестрі Донецьк КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАНлекцій для студентів 4 курсу 7 семестру
особливості жувального апарату при втраті всіх зубів. Методи відновлення жувального апарату при повній відсутності зубів. Способи фіксації повних знімних протезів…………………………………………………………………………………………..3
та нижній щелепах……………………………………………………………………………………………5
зубів. Помилки при визначенні центральної оклюзії………………………………………………………………………………………..……9
нижньої щелепи. Артикулятори, оклюзійні сфери…………………………………………….15
Лекція 1. 4 курс, 7 семестр. Особливості дослідження пацієнтів з повною відсутністю зубів. Анатомо-фізіологічні особливості жувального апарату при втраті всіх зубів. Методи відновлення жувального апарату при повній відсутності зубів. Способи фіксації повних знімних протезів. План лекції:
Повна відсутність зубів на щелепах зумовлена тими ж причинами, що й часткова втрата їх. Це ускладнення каріозної хвороби, захворювання тканин пародонта, специфічні запальні процеси, функціональне перевантаження зубів, тощо. Повна втрата зубів призводить до топографічних змін співвідношень органів та тканин ротової порожнини. Тому обстеження ротової порожнини, де втрачені всі зуби, має специфічний характер, адже беззубий рот значно відрізняється від ротової порожнини, де зуби збережені. Вивченню особливостей клінічної картини беззубої ротової порожнини необхідно приділити особливу увагу, що забезпечить успіх ортопедичного лікування. Детальному обстеженню підлягають слизова оболонка ротової порожнини, кісткова основа, а саме коміркові відростки та частини, тіло щелеп і тверде піднебіння. Обстеження хворого починають з опитування, під час якого виясняють: 1) скарги; 2) дані про умови праці, перенесені захворювання, шкідливі звички; 3) час та причини втрати зубів; 4) чи користувався раніше знімними протезами. Особлива увага під час розмови приділяється виясненню питання, чи користувався хворий знімними протезами раніше, протягом якого часу, як звикав до них; бажано також оглянути протези. Після опитування переходять до огляду хворого. Обстеження лиця необхідно проводити непомітно для хворого, під час розмови, звертаючи увагу на симетрію, наявність рубців, ступінь зниження нижньої третини, характер змикання губ, стан червоної окрайки губ, вираженість носогубних та підборідних складок, стан слизової оболонки і шкіри в кутах рота. Обстеження ротової порожнини починають з визначення ступеня відкривання рота, звертають увагу на те, утруднене відкривання чи вільне, після чого визначають характер співвідношень беззубих верхньої та нижньої щелеп. Під час огляду коміркових відростків та частин оцінюють характер їх атрофії, проводять пальпацію для виявлення екзостозів, невидалених коренів зубів. Метод пальпації обов’язково використовують під час обстеження ділянки піднебінного з’єднання. Вивчають стан слизової оболонки ротової порожнини, яка покриває коміркові відростки та частини, тверде піднебіння, а також топографію перехідних складок. Крім огляду та пальпації органів і тканин ротової порожнини, якщо необхідно, проводять інші види дослідження (рентгенографію коміркових відростків і частин, суглобів, графічні записи рухів нижньої щелепи, записи різцевого та суглобового шляхів). ^ Клінічна картина ротової порожнини з повною відсутністю зубів характеризується основними симптомами, серед яких виділяють старечу прогенію, атрофію коміркових відростків і частин, стан слизової оболонки, яка покриває їх і тверде піднебіння, втрату фіксованої міжкоміркової висоти, зміну зовнішнього вигляду хворого, порушення функції жування та мови. Клініку повної відсутності зубів важко уявити без старечої прогенії – це таке співвідношення беззубих верхньої та нижньої щелеп, що першим впадає у вічі під час обстеження. Для розуміння поняття “стареча прогенія” необхідно пригадати анатомічну будову верхньої та нижньої щелеп, просторове розміщення у них зубів у разі ортогнатичного прикусу. Фронтальна ділянка зубів верхньої щелепи разом з комірковим відростком нахилені допереду. Жувальна група зубів своїми коронками нахилена дозовні, а коренями досередини. Якщо умовно провести лінію по шийках зубів, утвориться коміркова дуга, а умовна лінія, проведена через різальні і жувальні поверхні зубів, утворить зубну дугу, яка буде більшою, ніж коміркова. Дещо по-іншому складаються взаємовідношення між комірковою та зубною дугами на нижній щелепі. У разі ортогнатичного прикусу група різців своїми різальними краями нахилена в язиковий бік, бічна група зубів своїми коронками також нахилена в язиковий бік, а коренями дозовні. У результаті умовні дуги, які утворюються, мають таке співвідношення. Зубна дуга нижньої щелепи є вужчою, ніж коміркова. Пригадавши анатомічну будову верхньої та нижньої щелеп, приходимо до висновку, що верхня щелепа звужується доверху, а нижня розширюється донизу. У разі повної втрати зубів ці особливості відразу ж проявляються прогенічним співвідношенням щелеп. Ускладнює клінічну картину повної відсутності зубів на щелепах характер атрофічних процесів у коміркових відростку та частині. Так, комірковий відросток верхньої щелепи атрофуються зі щічного боку, на нижній щелепі коміркова частина атрофуються з язикового боку. Характер атрофії допомагає глибше зрозуміти механізм виникнення старечої прогенії. Змінюються співвідношення беззубих щелеп і в трансверзальному напрямку, у такому разі нижня щелепа стає ніби ширшою. Сприятливішим моментом для ортопедичного лікування є прогнатичне співвідношення верхньої та нижньої беззубих щелеп. Після повної втрати зубів на щелепах розвиток старечої прогенії із зрозумілих причин має не такий виражений характер. Клінічне розуміння механізму виникнення старечої прогенії, правильне трактування отриманих даних, дотримання норм деонтології (адже не завжди повна втрата зубів спостерігається тільки у людей похилого віку) дозволяє лікарю стоматологу-ортопеду правильно вибрати тактику лікування і визначити раціональну конструкцію повного знімного зубного протеза. Після видалення зубів на щелепах комірковий гребінь значно змінюється. На жаль, процеси утворення нової кістки, яка заповнює дно комірки, дуже швидко проходять і настає другий етап, який характеризується постійною атрофією кісткової тканини. Швидкість прогресування атрофії залежить від загального стану організму, наявності у хворого до повної втрати зубів захворювань тканин пародонта тощо. Тому виникає необхідність класифікації беззубих щелеп для полегшення діагностичного та лікувального процесу. За допомогою класифікації лікар зможе відповідно до стану кісткової основи щелеп визначити необхідні для ефективного протезування матеріали. Шредер у своїй класифікації виділив три типи беззубих верхніх щелеп. Перший тип характеризується добре збереженими комірковими відростками, добре збереженими верхньощелепними горбами, високим склепінням твердого піднебіння. Перехідна складка , місця прикріплення м’язів, складок слизової оболонки розміщені відносно високо. Другий тип характеризується атрофією коміркового відростка середнього ступеня, збереженим склепінням твердого піднебіння та верхньощелепних горбів. Перехідна складка розміщена ближче до вершини коміркового відростка порівняно з першим типом. Третій тип беззубої верхньої щелепи характеризується різкою атрофією коміркових відростків. Верхньощелепні горби відсутні, склепіння твердого піднебіння плоске, перехідна складка розміщена в одній горизонтальній площині з твердим піднебінням. Лекція 2. 4 курс, 7 семестр. Фіксація, стабілізація та рівновага повних знімних протезів. Функціональні відбитки при повній відсутності зубів. Способи одержання функціональних відбитків на верхній та нижній щелепах. План лекції:
^ Проблема фіксації повних знімних зубних протезів на беззубих щелепах вирішується уже протягом більше ніж двох століть. За цей час запропоновано велику кількість методів фіксації протезів на беззубих щелепах, створено низку класифікацій для їх використання і систематизації. Ми вважаємо, що найпрактичнішою є класифікація, запропонована Б.К.Бояновим, за якою усі методи фіксації протезів діляться на механічні, біомеханічні, фізичні та біофізичні. Серед механічних методів фіксації насамперед необхідно назвати метод фіксації П.Фошара за допомогою пластинкових золотих пружин, які згодом були замінені на спіральні. Спосіб не знайшов широкого використання через велику кількість ускладнень. До механічних методів фіксації треба віднести також методи, які були запропоновані Вайном: для збільшення маси протеза на нижню щелепу в базис уводили вольфрам. Паршин запропонував вкладку із олова масою 30-40 г. Зельбах використовував альмальговану пластмасу з наступним її покриттям звичайною пластмасою. На жаль, усі методи механічної фіксації є неефективними у зв'язку зі специфічними умовами, в яких функціонують повні знімні зубні протези. Біомеханічні методи для свого застовування потребують певних умов. Це насамперед використання анатомічних утворень, або, як їх ще називають, анатомічної ретенції. Серед запропонованих методів необхідно назвати метод Кемені; останній запропонував для поліпшення фіксації нижнього протеза пелоти, які розміщували під внутрішньою косою лінією. Анатомічна ретенція може бути використана також на верхній щелепі для застосування наясенних кламерів у разі добре вираженого коміркового відростка та збережених горбів верхньої щелепи. Як і механічні, біомеханічні методи не знайшли широкого застосування для протезування у разі повної відсутності зубів на щелепах. Прогресивнішими, на нашу думку, є фізичні методи фіксації, раціональне зерно яких використовується і нині, але про це мова піде пізніше. Фізичні методи фіксації належать до старих, в основу яких покладено створення різниці атмосферного тиску. У разі використання цього методу в базисі протеза, який звернений до твердого піднебіння, створюють камеру. Після уведення протеза в ротову порожнину і притискання до твердого піднебіння у камері створюється від'ємний тиск, що сприяє поліпшенню його фіксації. Утримувальна сила камери невелика, і вона ефективна нетривалй час. Використання камер дуже обмежене. Слизова оболонка під дією несприятливих чинників гіпертрофується, що може бути причиною її малігнізації. У свій час широкого застосування набули протези з присмоктувальними камерами Рауе. Але досить швидко від них відмовилися через ускладнення, які були описані вище, а також через те, що камери призводили до перфорації твердого піднебіння. Використання магнітів було запропоновано відносно недавно. Однієї думки щодо їх використання немає. Але широкого застосування вони не знайшли через складну технологію їх використання. Біофізичні методи фіксації протезів грунтуються на використанні законів фізики та анатомічних особливостей меж протезного ложа. Тут необхідно пригадати, що використання розрідженого простору у свій час мало як негативні, так і позитивні сторони. Ми маємо на увазі використання його не на одній окремій ділянці, а на всій площі під базисом протеза. Необхідно уточнити, що у разі використання камери замикальний клапан виникав по її краю. Якщо використовувати це явище, то межа переноситься на край протеза і контактує з межею протезного ложа, де рухома слизова оболонка, контактуючи з краєм протеза, запобігає потраплянню повітря під базис. Крайовий замикальний клапан виникає за умови, коли край протеза дещо відтісняє слизову оболонку перехідної складки. Для створення цих сприятливих умов необхідна участь слизової оболонки, розміщеної дещо вище від перехідної складки. Ділянки слизової оболонки, які беруть участь у створенні крайового клапана, називають клапанною зоною. Треба зазначити, що це поняття не анатомічне, а функціональне. Під час акту жування протез зміщується і просвіт між базисом протеза та слизовою оболонкою збільшується, а об'єм повітря залишається стабільним. За рахунок цього під базисом протеза створюється і зберігається від'ємний тиск, що утримує протез на протезному ложі. Розглянувши в історичному аспекті способи фіксації, можна зупинитися на таких поняттях, як фіксація, стабілізація та рівновага повних знімних зубних протезів. Фіксацією називається стійкість повного знімного зубного протеза на тканинах протезного ложа у стані спокою. Адгезія виникає між двома поверхнями, що дуже пришліфовані і між ними знаходиться тонкий шар рідини, тоді вони щільно примикають одна до одної. Стійкість протеза під час нежувальних рухів називається стабілізацією. Для стабілізації необхідно використовівати спеціальну методику зняття функціонального відбитка, який забезпечить функцію присмоктування базиса протеза до слизової оболонки ротової порожнини. Стійкість протеза під час жувальних рухів називається рівновагою. Для досягнення рівноваги недостатньо адгезії та функціонального присмоктування, необхідна ще функціональна (анатомічна) постановка штучних зубів, у разі якої створюється множинний контакт під час акту жування. Усі поняття мають добре відображення у разі протезування верхньої щелепи, зовсім інші умови та результати протезування на нижній щелепі, що зумовлено її функціями, особливостями анатомічної будови, площею протезного ложа. ^ Для досягнення хорошої фіксації, стабілізації та рівноваги повних знімних зубних протезів необхідно досягти крайового прилягання протеза та створення максимального замикального клапана. Досягнути цих необхідних умов можна за допомогою функціональних відбитків. Функціональним відбитком називається відбиток, який відображає стан тканин протезного ложа під час функції. Родоначальником використання функціональних відбитків вважається Шротт (1864). Метод Шротта не отримав широкого застосування через свою складність, тим більше, що для хорошої фіксації протеза немає необхідності знімати функціональний відбиток із використанням усіх органів ротової порожнини, а достатньо провести кілька функціональних проб. Тому функціональним відбитком вважають відбиток, який отримано індивідуальною ложкою і краї якого сформовано за допомогою спеціальних функціональних проб. У практичній діяльності лікаря стоматолога-ортопеда доцільно користуватися робочою класифікацією відбитків, запропонованою ЄЛ. Гавриловим (1985). ^ Прототипами сучасних методик отримання індивідуальних ложок можна вважати методику Шротта, який знімав із щелеп анатомічні відбитки, відливав моделі, за якими готували штамп і контрштамп та штампували з металу індивідуальні ложки для верхньої і нижньої щелеп. Отже, індивідуальна ложка - це ложка, що виготовляється окремо для кожного хворого. Матеріалом, з якого виготовляють індивідуальні ложки, можуть бути метали, термопластичні маси. пластмаси. Ложки можна виготовляти безпосередньо в ротовій порожнині, а також лабораторним шляхом. У ротовій порожнині можна виготовляти індивідуальну ложку за методикою ЦІТО. Пластинку базисного воску складають у два або три шари. обрізають приблизно за формою щелепи, розігрівають на вогні й уводять у ротову порожнину, де виконують обтискування анатомічних утворень. Процес продовжують до повного відтворення протезного ложа. Метод точний, але потребує багато часу, а міцність таких ложок невелика. У лабораторних умовах індивідуальні ложки виготовляють за допомогою методики ДонМІ, в апараті СОШУ конструкції проф. Е.Я. Вареса та ін. їх можна також виготовляти із стандартних пластинок АКР-П та самотвердіючої пластмаси (карбопласт). ^ Основною метою даного етапу лікування у разі повної відсутності зубів на щелепах є створення кругового замикального клапана, який буде забезпечувати хорошу фіксацію протеза. Цієї мети можна досягти шляхом використання індивідуальних ложок, способи виготовлення яких описані вище, та методик оформлення функціональних країв відбитка. Формування функціонального краю ложки можливо за такими методиками: за допомогою пасивних рухів, шляхом функціональних проб та за допомогою власне функціональних рухів. Метод оформлення функціонального краю ложки вперше розробив Шротт. За допомогою пасивних рухів лікар сам проводить оформлення функціонального протезного ложа свідчить про те, що її необхідно вкоротити у фронтальному ВІДДІЛІ. Слід пояснити, що використання „Ортокору" для окантування індивідуальних ложок нижньої та верхньої щелеп під час проведення проб Гербста значно пришвидшує процес формування функціонального краю ложки. У місцях, де край ложки чинить тиск на підлеглі тканини. „Ортокор" зміщується з нього. У такому разі „Ортокор" у тому міісці відгортають, а край ложки вкорочують. Якщо виконувати одну за одною такі маніпуляції завершальне функціональне оформлення країв ложки не становить труднощів. Проби Гербста ефективні за наявності добре збережених коміркових відростка і частини та малоефективні у разі значної або повної атрофії, особливо коміркової частини, де дуже важко створити замикальний клапан. Крім того, методики проведення та зняття функціональних відбитків не забезпечують об'ємного відтворення майбутнього базису протеза. Це спонукало П.Т.Танрикулієва розробити та впровадити метод об'ємного моделювання. Його дослідження засвідчили, що тип беззубої нижньої щелепи та обсяг протезного простору не є випадковими, це явища залежні. Суть методики П.Т.Танрикулієва, яка доповнена Г.Л.Савіді, полягає у тому, що на готовий нижній протез наносять тонкий шар силіконової маси і вводять у ротову порожнину; процедуру повторюють кілька разів, пропонуючи хворому без особливих зусиль закрити рот та виконати рухи щоками і язиком. Очистивши зуби та базис від залишків маси, протез гіпсують зворотним способом, базис забирають і формують новий. Протези, виготовлені заданою методикою, виглядають масивнішими, ніж ті, що виготовлені за допомогою проб Гербіста, але цей недолік компенсується кращою фіксацією. Функціональні відбитки з верхньої та нижньої щелеп знімають підготовленими індивідуальними ложками за допомогою спеціальних відбиткових мас, наприклад, цинкевгенолової маси "Керіп" або високоякісних сучасних силіконових мас (ЗїотаПех сгеат, Зреесіех, Ргезісіепі, ЗМ тощо). Нині мови про використання гіпсу або термопластичних мас немає, їх згадують лише в історичному аспекті. ^ Згідно з класифікацією Є.І.Гаврилова, другою великою групою методів отримання відбитків є методи, в яких використовуються різні ступені відтиска ня слизової оболонки. Зокрема, розрізняють розвантажувальні та компресій відбитки. Перші отримують без тиску або з мінімальним тиском індивідуальної ложки з відбитковим матеріалом на тканини протезного ложа. Другі розраховані насамперед на використання податливості слизової оболонки ротової порожнини, тому їх знімають, застосовуючи значні силові зусилля. Використання для зняття відбитків розвантажувального або компресіоного методу є дискусійним. Так, К.Румпель, Шпренг. Гойпл вважають, що слизова оболонка ротової порожнини повина перебувати в анатомічних умовах і підчас зняття відбитка, так і підчас користування протезом. Вони вважають доцільне знімати компресійні відбитки, їм суперечать Кемені. Вільд, які вважають, що протези, виготовлені за компресійними відбитками, створюють постійний тиск на тканини протезного ложа, а це спричиняє їх атрофію. Наступна група вчених (Д.І.Бетельман, І.М.Оксман) не віддають переваги жодному методів. Вони вважають, що вибір повністю залежить від умов ротової порожнини. Розвантажувальні відбитки, на їх думку, показано знімати за умови нерухомої слизової оболонки, а під тиском або компресійні — якщо слизова оболонка податлива. Розвантажувальні відбитки можна отримати індивідуальними ложками з отворами, які спеціально створені для виходу відбиткової маси. У якості відбиткових матероіалів необхідно використовувати маси, які мають добру текучість, еластичність. Кращими тут є силіконові маси, що відповідають цим вимогам. Компресійний відбиток знімають під постійним тиском, який забезпечує стискання судин слизової оболонки твердого піднебіння. Ефективність використання розвантажувального або компресійне відбитка необхідно оцінювати з таких позицій: впливу на слизову оболонку ротової порожнини та фіксацію протеза, а також впливу на перебіг атрофічні процесів у коміркових відростку та частині і кістках лицевого скелета. ^ План лекції:
^ Визначення та фіксація центрального співвідношення беззубих щелеп складаються з таких послідовних етапів. Це підготовка прикусних валиків, визначення міжкоміркової висоти, фіксація центрального співвідношення щелеп. У зуботехнічній лабораторії за функціональними відбитками відливають моделі, за якими виготовляють воскові базиси з прикусними валиками, їх висота у ділянці фронтальних зубів в середньому дорівнює 1,5 см, а в ділянці молярів — 0,5-0,8 см. Зниження висоти прикусних валиків у напрямку до жувальних зубів пояснюється тим, що висота природних зубів зменшується у напрямку від різців до молярів . Роботу починають з прикусним валиком на верхній щелепі. Під час формування протетичної площини беруть до уваги дві лінії: камперовську і зіничну. Камперовська лінія проходить через середину козелка вуха до нижнього крила носа. У ділянці жувальних зубів валик формують паралельно камперовській (носо-вушній) лінії, а в ділянці фронтальних зубів — паралельно лінії зіниць. Уведений верхній прикусний валик підрізають так, щоб за умови напівзакритого рота його край випинався з під верхньої губи на 1-2 мм. Цим самим установлюють лінію для визначення висоти різальних країв фронтальних зубів. Після визначення висоти прикусного валика у фронтальній ділянці необхідно привести його оклюзійну поверхню відповідно до зіничної лінії. Для цього беруть дві лінійки, одну розміщують на оклюзійній поверхні валика, другу — в проекції зіничної лінії. Якщо досягнуто паралельності лінійок, то вважають, що оклюзійна площина у фронтальній ділянці сформована правильно. Потім розпочинають формування оклюзійної поверхні у бічній ділянці. Для цього використовують дві лінійки. Одну розміщують на лиці по камперовській лінії, іншу — на валику. Валики підрізають доти, поки лінійки не стануть паралельними. Після закінчення роботи з верхнім прикусним валиком розпочинають припасування нижнього. Слід зазначити, що з цього моменту всі маніпуляції щодо нарощування або зрізання проводяться тільки на нижньому валику. Припасуванням добиваються щільного прилягання по всій оклюзійній поверхні верхнього та нижнього валиків у передньо-задньому та трансверзальному напрямках і розміщенню їх щічних поверхонь в одній площині. моделі, за якими виготовляють воскові базиси з прикусними валиками, їх висота у ділянці фронтальних зубів в середньому дорівнює 1,5 см, а в ділянці молярів — 0,5-0,8 см. Зниження висоти прикусних валиків у напрямку до жувальних зубів пояснюється тим, що висота природних зубів зменшується у напрямку від різців до молярів . Роботу починають з прикусним валиком на верхній щелепі. Під час формування протетичної площини беруть до уваги дві лінії: камперовську і зіничну. Камперовська лінія проходить через середину козелка вуха до нижнього крила носа. У ділянці жувальних зубів валик формують паралельно камперовській (носо-вушній) лінії, а в ділянці фронтальних зубів — паралельно лінії зіниць. Уведений верхній прикусний валик підрізають так, щоб за умови напівзакритого рота його край випинався з під верхньої губи на 1-2 мм. Цим самим установлюють лінію для визначення висоти різальних країв фронтальних зубів. Після визначення висоти прикусного валика у фронтальній ділянці необхідно привести його оклюзійну поверхню відповідно до зіничної лінії. Для цього беруть дві лінійки, одну розміщують на оклюзійній поверхні валика, другу — в проекції зіничної лінії. Якщо досягнуто паралельності лінійок, то вважають, що оклюзійна площина у фронтальній ділянці сформована правильно. Потім розпочинають формування оклюзійної поверхні у бічній ділянці. Для цього використовують дві лінійки. Одну розміщують на лиці по камперовській лінії, іншу — на валику. Валики підрізають доти, поки лінійки не стануть паралельними. Після закінчення роботи з верхнім прикусним валиком розпочинають припасування нижнього. Слід зазначити, що з цього моменту всі маніпуляції щодо нарощування або зрізання проводяться тільки на нижньому валику. Припасуванням добиваються щільного прилягання по всій оклюзійній поверхні верхнього та нижнього валиків у передньо-задньому та трансверзальному напрямках і розміщенню їх щічних поверхонь в одній площині. Для перевірки прилягання прикусних валиків у бічних відділах беруть холодний шпатель й уводять між прикусними валиками; якщо між ними є щільний контакт, то ввести шпатель без зусилля не вдається, а якщо між ними немає щільного контакту, шпатель вільно входить і валики розсуваються. У такому разі необхідно на одному із валиків відповідно до клінічної ситуації зрізати або добавити смужку воску. Закінчивши з припасуванням прикусних валиків, переходять до визначення міжкоміркової висоти. Міжкоміркова висота — це відстань між вершинами коміркових відростка та частини, яка забезпечує оптимальні умови для функціонування м'язів, суглобів та інших складових частин лицевого відділу. Правильно визначена міжкоміркова висота дозволяє відновити попередні контури лиця. Нині найбільшого застосування набули два методи визначення міжкоміркової висоти — це антропометричний та анатомо-фізіологічний. Застосовуваний раніше анатомічний метод не використовується у чистому вигляді, він став складовою частиною анатомо-фізіологічного методу. Антропометричний метод дозволяє визначити міжкоміркову висоту, враховуючи знання про пропорційність побудови окремих частин лиця. Слід зазначити, що його застосування є ефективним за умови класичної побудови частин лиця. Так, Цейзинг у результаті проведених досліджень визначив точки, які поділяють лице людини за принципом "золотого" перетину, або "золотого" поділу, тобто поділу у крайньому і середньому відношеннях. Для полегшення вирішення цього завдання Герингер запропонував циркуль власної конструкції, який автоматично визначає точку "золотого" перетину. Пристрій складається із двох циркулів. Вони з'єднані так, що ніжки великого циркуля розділені в крайньому та середньому положеннях. Тільки на одній ніжці великий відрізок розміщений ближче до шарніру, а другий — далі від нього. Яку б відстань не вимірювали ним, середня ніжка завжди ділить його у крайньому та середньому відношенні. Існує метод визначення міжкоміркової висоти за Водсворт-Уайтом. Суть його в тому, що використовують рівність відстаней між серединами зіниць до лінії змикання губ та від основи носової перегородки до нижньої частини підборіддя. Як уже зазначалося, антропометричні методи визначення міжкоміркової висоти мають багато недоліків і використовувалися раніше, нині ж широкого застосування набув анатомо-функціональний метод. ^ Сама назва методу свідчить про те, що його підґрунтям с знання особливостей анатомічної будови лицевого скелета та фізіологічний термін відносного стану спокою жувального апарату. Отже, втрата міжкоміркової висоти призводить до описаних раніше симптомів. Для відновлення конфігурації лиця необхідно добитися, щоб губи були розслаблені і торкалися одна одної на всьому протязі. Вони не повинні западати або бути напруженими. Кути рота у такому разі дещо підняті, носо-губні складки добре виражені. На урахуванні цих умов ґрунтувався анатомічний метод визначення міжкоміркової висоти, який застосовувався раніше; він давав значний відсоток помилок. Тому даний метод доповнили знаннями нормальної фізіології про положення відносного спокою нижньої щелепи. Як відомо, поза розмовою та жуванням зубні ряди людини рідко знаходяться у контакті зі своїми антагоністами. В абсолютної більшості людей нижня щелепа в цей час буває дещо опущеною і між зубними рядами з'являється проміжок від 1 до 8 мм. Як було встановлено, нижня щелепа в такому положенні утримується за допомогою антигравітаційного рефлексу. Цей стан також пов'язаний з фізіологічним спокоєм м'язів жувального апарату, які знаходяться у стані максимального розслаблення. Стану відносного спокою жувального апарату сприяють певні взаємовідношення органів, які обмежують ротову порожнину. Використання описаних умов дало можливість вченим стоматологам-ортопедам розробити анатомо-функціональний метод визначення міжкоміркової висоти. Хворому, який знаходиться у стоматологічному кріслі, ручкою наносять дві крапки на кінчик носа та на підборіддя і ведуть з ним розмову на будь-яку тему, не акцентуючи увагу на моментах протезування. Після завершення розмови заміряють відстань між нанесеними крапками, процедуру повторюють кілька разів до отримання вірогідного результату. Це і буде визначений стан відносного фізіологічного спокою нижньої щелепи. Після уведення прикусних валиків відстань між нанесеними крапками вимірюють знову. Вона називається оклюзійною висотою і має бути меншою, ніж висота спокою, па 23 мм. Наданому етапі лікарі-ортопеди найчастіше допускають помилки, у разі яких можна занизити міжкоміркову висоту або ЇЇ завищити. Якщо ці помилки не ліквідувати на даному етапі, то вони виявляються знову уже у виготовлених повних знімних зубних протезах. Для підтвердження правильного визначення міжкоміркової висоти анатомо-фізіологічпим методом використовують розмовну пробу. Хворого просять вимовити декілька букв або складів (о, і,м,п тощо). В цей час стежать за ступенем змикання прикусних валиків. Якщо помилок не допущено, то розмикання має бути в межах 5-6 мм, якщо ж воно перевищує 5-6 мм, то можна думати про заниження висоти, а якщо щілина менша ніж 5 мм — про можливе завищення її. На жаль, і широко застосовуваний анатомо-функціональний метод визначення міжкоміркової висоти не є абсолютно точним. Адже застосування середньої величини (2-3 мм) не є точним тому, що в кожної людини відстань між зубними рядами різна. Наступним дуже важливим етапом у лікуванні повної відсутності зубів є фіксація визначеного центрального співвідношення зубних рядів. Раніше широко застосовували методику, яку запропонував Г.І.Сидоренко, з використанням гіпсових блоків. Для фіксації нижньої щелепи у положенні центральної оклюзії голову хворого закидають дещо дозаду, шийні м'язи у такому разі напружуються. блокуючи рух нижньої щелепи вперед. Потім вказівні пальці кладуть на оклюзійну поверхню нижнього валика п ділянці молярів, щоб вони одночасно торкалися і кутів рота, незначно відводячи їх убік. Хворого просять широко відкрити рот, зробити ковтальний рух, одночасно з цим великими пальцями створюють невеликий тиск на підборіддя. Проведення такої маніпуляції звичайно забезпечує фіксацію нижньої щелепи у положенні центральної оклюзії. Даний клінічний прийом необхідно повторити кілька разів. Саму фіксацію проводять за описаною методикою тільки для забезпечення хорошого з'єднання між валиками, на верхньому вирізають заглибину в ділянці фронтальної групи зубів та дві — в бічних ділянках жувальних зубів. На нижній прикусний валик у відповідних ділянках приливають пластинки базисного воску. Перед самою фіксацією їх розігрівають зуботехнічним шпателем і проводять фіксацію нижньої щелепи у положенні центральної оклюзії. Після фіксації щелеп у центральному співвідношенні наносять на прикусні валики орієнтовні лінії: присередню лінію, лінію ікол і лінію шийок верхніх передніх зубів, або лінію усмішки . Присередня лінія проходить між центральними різцями. Правильно визначена, вона є добрим орієнтиром для постановки зубів у фронтальній ділянці. а точніше, центральних різців. Спеціальних орієнтирів для її нанесення немає, але можна орієнтуватися на вуздечку верхньої щелепи та умовну лінію, яка проходить через середину лиця та верхню губу. Лінія, що проходить через дистальні поверхні ікол, відповідає кутам рота і є орієнтиром для постановки 6 фронтальних зубів. Лінія усмішки проходить по межі червоної окрайки губ; ця лінія визначає висоту фронтальних зубів. Вибір штучних зубів. Слід знати особливості анатомічних типів обличчя, яких є три: квадратне, конічне та овальне. Заводські гарнітури, що враховують не тільки форму, але й довжину та колір зубів, дозволяють добитися відновлення естетичного ефекту та найкращої функції жування. Важливим є правильний підбір фронтальних зубів. Дослідження, проведені Вільямсом у 1907 p., засвідчили, що форми зубів, характерної тільки для однієї раси, немає. Він виділив три групи зубів, що мають характерні ознаки, для фронтальної ділянки, особливо центральні та бічні різці. Зуби першого типу характеризуються паралельними або майже паралельними лініями контактних поверхонь на протязі половини їх довжини або більше, починаючи від різального краю. Другий тип характеризується наявністю на контактних поверхнях ліній, які різко конвертують так, що у разі їх продовження вони можуть перетинатися біля верхівки зуба. Зуби третього типу відрізняються двовипуклими лініями на дистальній, а деколи - і па медіальній поверхнях. Усі поверхні і кути зубів третього типу заокруглені і мініатюрні. Знаючи тип обличчя та тип зубів фронтальної ділянки, можна ефективно підібрати гарнітур для постановки штучних зубів. Так, у разі квадратного типу обличчя найбільше підходять зуби першого типу, у разі конічного — зуби другого типу, а в разі овального — зуби третього типу. Стоматологічна промисловість України випускає багату гаму штучних зубів, що дозволяє без особливих проблем підібрати необхідний гарнітур для повних знімних зубних протезів. ^ План лекції:
|
Ваша оценка этого документа будет первой.
Ваша оценка:
Похожие:
База данных защищена авторским правом ©MedZnate 2000-2016
allo, dekanat, ansya, kenam
обратиться к администрации | правообладателям | пользователям
allo, dekanat, ansya, kenam
обратиться к администрации | правообладателям | пользователям